«апов≥т прочанина

¬—“”ѕ

“екст, ¤кий подано на цих стор≥нках, в≥домий п≥д р≥зними заголовками: "ƒ≥¤нн¤", "«апов≥т", "≤стор≥¤", "—погади", а найчаст≥ше - "јвтоб≥ограф≥¤ ≤гнат≥¤ Ћойоли", поза¤к це його розпов≥дь про своЇ житт¤.

”т≥м ц¤ розпов≥дь охоплюЇ т≥льки один пер≥од - в≥д наверненн¤, коли ≤гнат≥й покинув родовий маЇток Ћойолу, ≥ до того часу, коли п≥сл¤ тривалих мандр≥в в≥н зрештою ос≥в у –им≥ ≥ став першим √енеральним Ќасто¤телем “овариства ≤суса.

јбстрагувавшись в≥д питанн¤ про назву, можна сказати, що це довол≥ безладна опов≥дь, ¤ка скидаЇтьс¤ на мозањку, складену з випадкових спогад≥в, в≥д повс¤кденних до вельми багатозначних, що њх, ви¤вивши подиву г≥дну наполеглив≥сть, вит¤гнули з маломовного ≤гнат≥¤ його в≥рн≥ друз≥. ѕро себе в≥н говорить у трет≥й особ≥ ¤к про прочанина. “акими були його у¤вленн¤ про себе самого: людина, що перебуваЇ у безнастанному пошуку, пост≥йно змагаЇ вперед ≥ зовс≥м не схильна озиратис¤ назад, нав≥ть попри те, що њњ мандр≥вка доб≥гаЇ к≥нц¤.

ѕроте ™рон≥м Ќадаль, його дов≥рений пом≥чник, був р≥шуче налаштований отримати «апов≥т; за його словами, то мало бути щось на вз≥рець в≥тц≥вських настанов, що њх залишали своњм учн¤м засновники ≥ниших монаших ≥нститут≥в. ¬≥н мав на уваз≥ не просто благочестиве посланн¤, а ц≥лком достов≥рну розпов≥дь про близьк≥ взаЇмини ≤гнат≥¤ з Ѕогом. Ќадаль-бо глибоко в≥рив ≥ не втомлювавс¤ п≥дтверджувати цю в≥ру на словах, що Ѕог поводитьс¤ з посл≥довниками ≤гнат≥¤ так, ¤к поводивс¤ з самим ≤гнат≥Їм, отже, ц≥ посл≥довники повинн≥ в≥дпов≥дати так, ¤к це робив в≥н. «в≥дси й важлив≥сть ≥снуванн¤ його власного викладу, правдивого св≥дченн¤ про те, що з ним в≥дбувалос¤. ÷е був би справжн≥й запов≥т. Ќадаль говорив, що укласти такий документ було во≥стину тим же, що й заснувати “овариство ≤суса.

¬исловлюючись сучасною мовою, в≥н та перш≥ Їзуњти прагнули отримати авторитетний виклад харизми ≤гнат≥¤ у тому вигл¤д≥, в ¤кому вона повинна була реал≥зуватис¤ в них самих ≥ в тих, хто прийде оп≥сл¤. ≤ ц¤ харизма й справд≥ постаЇ ≥з зазначених спогад≥в, причому проливаЇ св≥тло на посл≥довн≥сть ц≥лоњ прац≥ ≥ нав≥ть надаЇ њй певноњ структурноњ докладности, попри певну безсистемн≥сть будови, ¤ку по¤снюють складними обставинами, в ¤ких вона поставала.

¬ ≤гнат≥¤ було чимало вагомих причин не братис¤ за цю справу, ≥ коли в≥н, врешт≥, поступивс¤, зваживши на таку к≥льк≥сть палких прохань, то все ж сам не написав ан≥ л≥тери. ¬≥н невеликими уривками розпов≥дав свою ≥стор≥ю Ћуњсов≥ √онсалвешу да  амар≥, ще одному в≥рному товаришев≥, ¤кого Ѕог благословив напрочуд доброю пам'¤ттю; той спершу дуже уважно слухав, тод≥ нашвидкоруч занотовував почуте, а щойно п≥сл¤ того диктував текст - переважно ≥спанською, ¤кою говорив ≤гнат≥й, хоч дл¤ жодного з них вона не була р≥дною; ближче до завершенн¤ йому прийшлос¤ перейти на мову, ¤ку в ≥нтернац≥ональному середовищ≥ тогочасного –има вважали ≥тал≥йською. ” своЇму передньому слов≥ да  амара описуЇ т≥ величезн≥ труднощ≥, ¤к≥ йому довелос¤ подолати, аби довести до к≥нц¤ цю справу. ” передньому слов≥ Ќадал¤, написаному п≥зн≥ше, також наголошено на тому, що це нелегке починанн¤.

Ќе дивно, що розпов≥дь, ¤ка з'¤вилас¤ внасл≥док њхньоњ прац≥, з погл¤ду л≥тератора видаЇтьс¤ геть незадов≥льною. Ќасправд≥ ж дивуЇ, що п≥сл¤ того, ¤к розпов≥дь було записано коштом таких зусиль, њњ до ’’ стол≥тт¤ н≥коли не видавали н≥ мовою ориг≥налу, н≥ в переклад≥ на сучасн≥ мови. јн≥бал дю  удре дуже рано створив дов≥льну латинську верс≥ю, ¤ку згодом надрукували; вона, однак, н≥коли не набула поширенн¤. ‘акти, викладен≥ в н≥й, були назагал в≥дом≥, проте цього не можна сказати про сам текст; складаЇтьс¤ враженн¤, що той спос≥б, у ¤кий ≤гнат≥й зображаЇ себе, до певноњ м≥ри викликав збентеженн¤, а, можливо, й розчаруванн¤.

—ьогодн≥ цей документ визнано вз≥рцем духовноњ класики ≥ шедевром самооткровенн¤ попри недосконал≥сть, ¤кою в≥н в≥дзначаЇтьс¤. ¬арто звернути увагу на ≥нший невеликий, але вельми сильний тв≥р ≤гнат≥¤ - "ƒуховн≥ ¬прави". Ќове трактуванн¤ ц≥Їњ прац≥ значною м≥рою завд¤чуЇ погладам, викладеним у "—погадах".


Ќа перший план в ус≥й ц≥й ≥стор≥њ виходить усв≥домленн¤, що ≤гнат≥й був ≥стинним ген≥Їм в≥рности, а також майже матер≥альна потреба бути в≥рним, знайти особу чи справу, ¤к≥й можна ц≥лковито присв¤тити себе. ¬ молод≥ роки в≥н пост≥йно перебуваЇ в полон≥ нереальних амб≥ц≥й, ≥ нав≥ть важке пораненн¤ ноги, ¤ке могло б протверезити будь-кого, не здатне розв≥¤ти цих чар≥в, ¤к≥ ним заволод≥ли. ѕроте книги, що випадково потрапл¤ють ≤гнат≥Їв≥ до рук, допомагають йому збагнути ≥стинну мету своњх пошук≥в: це ’ристос, який Їдиний г≥дний всеос¤жноњ в≥рности ≥ здатний зд≥йснити щонайвищ≥ спод≥ванн¤, причому зосереджуючись не на соб≥, а на ≥нших.

«авд¤ки зустр≥ч≥ з ’ристом ≤гнат≥й п≥знаЇ в≥рн≥сть ¤к визволенн¤. ÷е парадоксальне твердженн¤ Ї, либонь, найв≥рог≥дн≥шим наближенн¤м до формули ≤гнат≥Ївоњ харизми: в≥рн≥сть - це м≥цна прив'¤зан≥сть, ¤ка до певноњ м≥ри нас обмежуЇ; в≥рн≥сть ’ристов≥, однак, Ї визволенн¤м в≥д усього, що перешкоджаЇ справжньому та всеос¤жному зростанню. Ѕо власне через т≥сну злуку з ’ристом долучаЇмос¤ до …ого п≥знанн¤ - п≥знанн¤ чолов≥ком ≤сусом ќтц¤, Ѕога ¤к јбсолюта, а всього ≥ншого - ¤к речей ц≥лковито в≥дносних. ÷е ≥ Ї та ≥стина, ¤ка робить нас в≥льними.

ƒетально придивившись до тексту "—погад≥в" та посл≥довности одинадц¤ти розд≥л≥в, ми побачимо наверненн¤ ≤гнат≥¤ ¤к в≥дкритт¤ глибшого й, отже, нежданого р≥вн¤ бутт¤, на ¤кому його ≥стинне Їство зустр≥чаЇтьс¤ з Ѕогом в особ≥ ’риста. ÷е спричинюЇ процес перем≥н, головну роль у ¤кому в≥д≥граЇ нездоланне прагненн¤ служити √осподу. “епер в≥н, ут≥м, м≥цно вкор≥нений у д≥йсност≥ ≥ не може в≥ддаватис¤ мр≥¤м; йому сл≥д виробити ¤кийсь конкретний план, залишаючись водночас в≥дкритим дл¤ ≥нших можливостей (розд≥л 1).

” процес≥ розвитку под≥й кожна нова ситуац≥¤, з ¤кою стикаЇтьс¤ ≤гнат≥й, даруЇ йому щораз глибше усв≥домленн¤ того, що в≥ддан≥сть ’ристов≥ т≥сно пов'¤зана з ≥ншими р≥зновидами в≥дданости, ¤к≥, на перший погл¤д, можуть знову зв'¤зувати його, ставати обмеженн¤м, а проте постають перед ним ¤к визволенн¤: це нов≥ можливост≥, що викликають св≥жий приплив щедрости. ¬≥рн≥сть ’ристов≥ означаЇ в≥рн≥сть ÷еркв≥; в≥рн≥сть ÷еркв≥ означаЇ в≥рн≥сть ѕап≥Е “ак ми п≥дходимо до визначенн¤ трьох ч≥тких фаз у подальш≥й розпов≥д≥, кожн≥й з ¤ких передуЇ короткий перех≥дний розд≥л. ѓх можна визначити й охарактеризувати таким чином:

” пошуках живого ’риста: ≤гнат≥й вирушаЇ ≥з замку Ћойола на духовну виправу п≥д покровом ѕресв¤тоњ ƒ≥ви. ƒорогою мандр≥вний лицар перетворюЇтьс¤ на справдешнього прочанина - смиренного шукача повноти ≥стини. ѕ≥д час перебуванн¤ у м≥ст≥ ћанреса ƒух провадить його через численн≥ випробуванн¤ та даЇ уроки до подальшого глибокого п≥знанн¤ Ѕога ¤к Їдиноњ ƒ≥йсности, ¤ка охоплюЇ собою все суще. ћандр≥вка до ™русалима та р≥дного краю ≤суса Ї практичним застосуванн¤м його нових погл¤д≥в: в≥н ц≥лковито покладаЇтьс¤ на Ѕоже провид≥нн¤. ¬≥н починаЇ бачити Ѕожу силу, що д≥Ї в нужденних та беззахисних, ≥ так розкриваЇ таЇмницю д≥Ївости у справ≥ ÷арства (розд≥ли 2-4).

” служ≥нн≥ Ѕожому люду: ≤гнат≥Їв≥ не дозвол¤ть зостатис¤ у —в¤т≥й «емл≥; не опираючись, в≥н в≥дмовл¤Їтьс¤ в≥д зд≥йсненн¤ виплеканого задуму ≥ розпочинаЇ все з початку: в≥н учитиметьс¤, щоб п≥дготувати себе до всеос¤жн≥шого апостол¤ту в ÷еркв≥, водночас допомагаючи ус≥м ≥ншим, чим лишень зможе. ≤гнат≥й зак≥нчуЇ к≥лька в≥домих ун≥верситет≥в ≥ вивчаЇ значно б≥льше, н≥ж просто богослов'¤: в≥н починаЇ усв≥домлювати т≥ численн≥ небезпеки, що супроводжують Ївангельську д≥¤льн≥сть, ≥ ще краще, н≥ж колись, розум≥Ї, що ревне прагненн¤ сп≥знати ≥стину маЇ повнитис¤ см≥лив≥стю, а не острахом: в ≥ншому випадку воно вестиме не до свободи, а до ув'¤зненн¤ ≥ себе самого, й ≥нших (розд≥ли 5-8).

√отов≥ до м≥с≥њ за вел≥нн¤м ѕапи: ўе одне народженн¤, цим разом не ≥ндив≥да, а групи при¤тел≥в √оспода, ¤ких ≤гнат≥й з≥брав довкола себе в ѕаризькому ун≥верситет≥ ≥ над ¤кими тепер виконуЇ ч≥тко окреслену роль пров≥дника. ¬они прощаютьс¤ з≥ своњм минулим ≥ вирушають на —х≥д, до ™русалима. ѕроте д≥статис¤ туди њм не вдаЇтьс¤, ≥ вони розум≥ють, що дол¤ велить њм йти в –им ≥ в≥ддати себе в розпор¤дженн¤ ѕапи, аби вз¤тис¤ за будь-¤ке завданн¤, ¤ке в≥н зволить њм дати.  оли вони вже п≥дход¤ть до м≥ста, до ≤гнат≥¤ нав≥дуЇтьс¤ ще одне глибоке п≥знанн¤ Ѕога у ’рист≥, ќтц¤, ¤кий пом≥щаЇ його разом з≥ —воњм —ином. ƒл¤ прочанина це - кульм≥нац≥¤. ѕопереду ще довга ≥ бол≥сна дорога, проте це вже не т≥льки його ≥стор≥¤; це ≥стор≥¤ “овариства ≤суса (розд≥ли 9-10).

“ож спогади швидко доб≥гають к≥нц¤; т≥льки поб≥жно згадано ≤гнат≥¤ ¤к «асновника, написанн¤  онституц≥й, а також оголошенн¤ посл≥довникам запов≥ту: власного св≥дченн¤ про духовну мандр≥вку, ¤ка привела його до сам≥с≥нького осередд¤ властивоњ йому харизми - баченн¤ ≤суса в усьому сущому, ¤ке Ї найвищим ступенем в≥рности та визволенн¤. ≤ тут в≥н робить урочисту за¤ву, ¤ку цитовано на перш≥й стор≥нц≥ ц≥Їњ книги; вона стосуЇтьс¤ нам≥р≥в, ¤к≥ в≥н плекав, опов≥даючи про своЇ житт¤ (розд≥л 11).

ќстанн≥й розд≥л охоплюЇ ст≥льки ж рок≥в, ск≥льки дес¤ть попередн≥х разом: опов≥дь розпочинаЇтьс¤ з пораненн¤ ≤гнат≥¤ п≥д ѕамплоною 20 травн¤ 1521 року; до –има в≥н разом ≥з товаришами прибув у листопад≥ 1537 року, заключн≥ ж слова було сказано 22 жовтн¤ 1555 року, усього лишень за к≥лька м≥с¤ц≥в до його смерти.


”с¤ розпов≥дь, дарма що в≥дзначаЇтьс¤ стисл≥стю та плутан≥стю, насичена ц≥кавими та вельми суттЇвими подробиц¤ми. ѕроте дл¤ розум≥нн¤ ≤гнат≥Ївоњ харизми варто виокремити дв≥ надзвичайно важлив≥ под≥њ: "велике просв≥тленн¤" на берез≥  ардонера, у ћанрес≥, ≥ вид≥нн¤ того, ¤к його "пом≥стили разом ≥з ’ристом", що нав≥далос¤ до нього в Ћ¤-—торт≥ б≥л¤ –има. ÷≥лком справедливо обидв≥ ц≥ под≥њ в≥д самого початку вважалис¤ вельми суттЇвими дл¤ належного розум≥нн¤ "ƒуховних ¬прав" та “овариства ≤суса.

” короткому вступ≥ немаЇ можливости зупинитис¤ на них так, ¤к вони того заслуговують, проте не можна й оминути њх мовчанн¤м. ѕерша ≥з зазначених под≥й скидаЇтьс¤ на кульм≥нац≥ю процесу наверненн¤, м≥стичного усв≥домленн¤ Ѕога, ¤ким ¬≥н Ї насправд≥, себто јбсолютом, що охоплюЇ —обою все суще, тож усе створ≥нн¤ постаЇ у новому св≥тл≥ ≥ набуваЇ нового, ≥стинного значенн¤ та новоњ посл≥довности ≥ пов'¤заности.

÷е справжн¤ мудр≥сть, по праву названа класичним найменн¤м просв≥тленн¤. ѕроте й дал≥ триваЇ процес, унасл≥док ¤кого ц¤ глибинна мудр≥сть маЇ пройн¤ти ц≥ле його Їство, щоб усе в ньому, ¤к у ’рист≥, було в≥дпов≥ддю Ѕогов≥ ≥ щоб в≥н м≥г знаходити Ѕога в ≥нших речах.

Ћегко можна пов≥рити в те, що цей наступний крок було зд≥йснено в Ћ¤-—торт≥, де ≤гнат≥й с¤гнув подоби ’риста, завд¤ки ¤к≥й не т≥льки його визначальна позиц≥¤, але й усе його бутт¤ ≥ вс¤ його д≥¤льн≥сть пройн¤лис¤ ƒухом ≥ набули спр¤муванн¤ до ќтц¤.

≤гнат≥й надзвичайно неохоче говорив про подробиц≥ того, що в≥дбулос¤, ≥, зазвичай, посилавс¤ на розпов≥дь ƒ≥Їго Ћањнеса, з ¤ким тод≥ говорив; той, ¤к правило, за¤вл¤в: "¬≥н сказав мен≥, що в≥дчув, ¤к Ѕог ќтець закарбував у нього в серц≥ так≥ слова: "я спри¤тиму тоб≥ в –им≥Е" ≤ншим разом в≥н сказав, що бачив ’риста з хрестом на спин≥ ≥ ¬≥чного ќтц¤ б≥л¤ Ќього, ¤кий говорив …ому: "я хочу, щоб ти вз¤в цього чолов≥ка соб≥ за слугу". … ≤сус уз¤в його з≥ словами: "я хочу, щоб ти служив нам".

≤гнат≥й надзвичайно неохоче говорив про подробиц≥ того, що в≥дбулос¤, ≥, зазвичай, посилавс¤ на розпов≥дь ƒ≥Їго Ћањнеса, з ¤ким тод≥ говорив; той, ¤к правило, за¤вл¤в: "¬≥н сказав мен≥, що в≥дчув, ¤к Ѕог ќтець закарбував у нього в серц≥ так≥ слова: "я спри¤тиму тоб≥ в –им≥Е" ≤ншим разом в≥н сказав, що бачив ’риста з хрестом на спин≥ ≥ ¬≥чного ќтц¤ б≥л¤ Ќього, ¤кий говорив …ому: "я хочу, щоб ти вз¤в цього чолов≥ка соб≥ за слугу". … ≤сус уз¤в його з≥ словами: "я хочу, щоб ти служив нам".

¬ельми суттЇвим Ї, безперечно, той факт, що наведен≥ вище ключов≥ слова "≤сус - слуга - –им" посл≥довно в≥дображають теми ц≥лоњ розпов≥д≥: "’ристос - служ≥нн¤ - ѕапа". ¬они також наголошують на основних пон¤тт¤х ≤гнат≥Ївоњ харизми, викладеноњ у документ≥ про заснуванн¤ “овариства ≤суса: "Е служити √осподу Їдиному ≥ ÷еркв≥, …ого Ќев≥ст≥, п≥д проводом –имського ѕонтиф≥ка".


як вже зазначалос¤, ориг≥нальний текст "—погад≥в" не набув поширенн¤ аж до ’’ стол≥тт¤, коли його було в≥дредаговано ≥ видано ≤нститутом ≤стор≥њ “овариства ≤суса.

÷≥каво в≥дзначити, що першим з-пом≥ж переклад≥в сучасними мовами з'¤вивс¤ англ≥йський. ” 1900 р. фактично одночасно по обидва боки јтлантики було видано два переклади, створен≥ Їзуњтами: американцем ƒж. ‘.  . ќ' оннором та британцем ≈. ћ. –≥ксом. ѕроте переклади, виконан≥ ними, були надто дов≥льн≥. —ьогодн≥ ≥снуЇ багато верс≥й, кожна з ¤ких маЇ своњ переваги ≥ недол≥ки. якщо текст, поданий тут, заслуговуЇ доброго слова, то це великою м≥рою завд¤ки тому, що його створено в –им≥, у центральному осередку Їзуњт≥в, де можна було т≥шитис¤ прив≥лейованим доступом до джерел та авторитет≥в.  р≥м того, було вз¤то до уваги дружн≥ в≥дгуки з р≥зних усюд, ≥ ось перед вами четверте виданн¤ ц≥Їњ книги.

”т≥м завжди Ї прост≥р дл¤ вдосконаленн¤ ≥ подальших зусиль, оск≥льки, ¤к уже зазначалос¤ на початку, ориг≥нал сам по соб≥ породжуЇ чимало нар≥кань. ÷е, здаЇтьс¤, ≥ Ї причиною того, що до ’’ стол≥тт¤ його жодного разу не було опубл≥ковано, а сьогодн≥ ≥снуЇ ст≥льки видань. ќсновною проблемою Ї визначенн¤ критер≥њв дл¤ доброњ передач≥ не надто доброго твору, в ¤кому трапл¤ютьс¤ м≥сц¤, значенн¤ ¤ких зрозум≥ти достоту складно. —ам да  амара стверджуЇ, що пожертвував ¤сн≥стю викладу заради в≥рности словам ≤гнат≥¤. ¬очевидь, перекладачев≥ сл≥д прагнути до такоњ ж в≥рности, нав≥ть ризикуючи зашкодити своњй репутац≥њ знавц¤ мови. ѕроте чи годитьс¤ вражати читача прикрою вбог≥стю словесного запасу та граматичних побудов, ¤кщо можна с¤гнути р≥вн≥шого плину мови без жодних втрат дл¤ значенн¤ того, що мовитьс¤?

“ут дотримано принципу "золотоњ середини": перекладач змагав радше до точности, ан≥ж до вишуканости, проте в межах правильного та зрозум≥лого викладу. ’арактерн≥ особливост≥ стилю назагал було збережено. ™ над≥¤, що остаточний вар≥ант тексту, ¤кий постав унасл≥док цих зусиль, збереже щось в≥д сили та присмаку ориг≥налу.

ѕармананда –. ƒ≥варкар, “.≤.
Ѕомбей, 17 жовтн¤ 1993 року